увеличить...zoom

Журнал "Новини кіноекрану", начало 1985 года . E-Encyclopedia of Dean Reed...Дин Рид в России:

Перевод с украинского Companero forever Elena СПІВАК, АКТОР, БОРЕЦЬ Штрихи до портрета Діна Ріда Фото Б. Градова …У житті він такий же, яким його знають мільйони глядачів. І час, здається, над ним не владний. Сухорлявий, рухливий, він випромінює іскрометну енергію діяльної натури; по-хлопчачому уперто піднімає підборіддя, коли мова заходить про несправедливість, доповнюючи пристрасні слова схвильованими жестами. От тільки буйний чуб щедро посріблила сивина та густішим стало павутиння зморщок навколо очей, але погляд світиться упевненістю в правильності обраного колись шляху, яким і сьогодні йде співак, актор, невтомний борець Дін Рід. …Батько хотів, щоб син став професіональним військовим, і в десять років Дін Рід одяг форму кадета військового училища. Але йому, котрий рано полюбив простори рідного скелястого Колорадо, були гидкі безглузда шагістика, постійна муштра. Завдяки старанням матері хлопчикові пощастило покинути обридлі стіни казарми. Він захопився верховою їздою і скоро став прекрасним наїзником. У дванадцятирічному віці уперше взяв в руки гітару, почав виступати під час канікул як вершник і співак на різних місцевих святах. Так визріло бажання спробувати свої сили на творчому терені. Двадцятирічний Рід вирушає до Голівуда. Перші пробні записи принесли успіх та контракт із фірмою грамзапису. Паралельно він знімається в кіно. Чудові зовнішні дані, багатий голос обіцяли новакові стрімке сходження на Олімп голлівудського шоу-бізнесу. Перша довгограюча платівка поставили ім’я Діна в один ряд з такими «зірками» того часу, як Елвіс Преслі, Пол Анка, Френк Сінатра, Кліфф Річард. Від пропозицій виступити з концертом, знятись у новому фільмі не було відбою. Здавалось, попереду блискуча кар’єра «зірки», обожнювання шанувальників, вигідні контракти. Та все це не для впертого хлопчиська, який осягнув мистецтво приборкання необ’їждженого скакуна на гірських колорадських ранчо. Гастролі по країнах Латинської Америки стали політичними університетами для молодого співака. Тут він зіткнувся віч-на-віч з нелюдськістю диктаторських режимів – вірних васалів імперіалізму США, побачив у дії політику «великого кийка» янкі й безсоромне пограбування національних багатств, яким займались американські монополії в Чілі й Бразилії, Аргентині й Перу. Відтоді у його житті стався докорінний злам. Підспудно визрівало усвідомлення необхідності боротьби проти деспотії, пригноблення; поки що це було тільки емоційне обурення зухвалими діями американської дипломатії, завуальованими просторікуванням про «демократію, свободу, рівноправність». Рід шукає свій шлях, з’являються нові друзі – ті, хто, ризикуючи життям, веде політичну боротьбу. Так, відмовившись від кар’єри «ідола» естради і кіно, яка обіцяла легке життя, він починає сповнене небезпек сходження на інший Олімп – правди, беззавітного служіння ідеалам свободи. Всю силу свого таланту митець кладе на її вівтар. Помста з боку можновладців не примусила себе чекати. За поїздку на гастролі до Радянського Союзу (1966 р.) аргентинська вояччина вислала Діна Ріда з країни. Виступи проти кривавої війни у В’єтнамі та інших злочинів американського імперіалізму закрили йому дорогу на батьківщину. Ім’я Діна Ріда було занесене у США до чорних списків. Весь світ довідався про самовідданий вчинок співака, який, прийшовши до брами американського посольства у Чілі, почав прати американський прапор. Потім були численні виступи перед студентами, гірниками, були арешти, відмови у візах – життя, заповнене по вінця боротьбою. Буржуазна преса і власники індустрії розваг силкувалися, та й сьогодні силкуються, витравити з народної пам’яті ім’я Діна Ріда, поширюють про нього брехню. Не вийшло і не вийде. Відмовившись від нього як співака і актора, позбавивши можливості записувати пісні й зніматися в кіно, вони думали, що так вдасться примусити Ріда замовкнути. Знову прорахунок. Він знявся у вісімнадцяти фільмах і дві стрічки зробив самостійно як режисер («Ель-Кантор» («Співець») про чилійського поета Віктора Хару, по-звірячому вбитого хунтою Піночета, та «Співай, ковбоє, співай!» ), записав півтора десятка довгограючих платівок. Ми зустрілися з Діном Рідом у нього вдома, в мальовничому пригороді Берліна. З 1972 року співак живе в НДР, хоч дуже важко назвати його спосіб життя осілим. Постійні роз’їзди тривають і кілька днів, і кілька місяців. А географія їх така, що лише на глобусі можна простежити маршрут – від БАМу до Буенос-Айреса. Тричі нам доводилося відкладати дату зустрічі, поки одного разу Дін не подзвонив сам. «Приїжджай! Є відносно вільна часинка». Ми сидимо у затишній вітальні, де тільки гітара нагадує про професію господаря. - Недавно записав платівку пісень, які виконую німецькою мовою. Це результат спільної праці з композиторами НДР, - розповідає Дін Рід. – Диск має назву «Любов, що залишається». Я завжди з великим задоволенням співав пісні про любов, однак мушу сказати, що в моєму розумінні любов – дуже містке, багатогранне поняття. Є любов до матері, батьківщини, а є любов до обраної справи. Для мене – це відданість ідеалам, за які борюсь. Замислившись на мить, Дін веде далі: - Я за вдачею романтик і спробував у цих піснях виявити особисте сприйняття світу, в якому треба бути і мрійником і борцем, уміти веселитися і бути здатним не на фальшиве, словесне, а справжнє людське співчуття… Зараз працюю над записом двох нових пісень, присвячених Всесвітньому фестивалю молоді та студентів у Москві. Одна з них називається «Мрійник», друга – «Разом». Сподіваюсь виконати їх у Москві російською, англійською та німецькою мовами. Запитую про кіно. В останніх двох фільмах Рід виступив одразу як сценарист, режисер і актор. Нині йде активна підготовча робота до зйомок нової стрічки, в якій Дін знову виступить у кількох творчих амплуа. Прошу розповісти про задум докладніше. - Фільм, що створюватиметься спільними зусиллями кінематографістів Німецької Демократичної Республіки та Ризької кіностудії, буде присвячений самовідданій боротьбі американських індіанців за свої права у наші дні. В основу покладено реальні події повстання індіанців у Вундед Ні 1973 року, коли доведений до розпачу своїм безправним становищем та життям у резерваціях корінний народ американського континенту взявся за зброю і вступив у нерівну сутичку з армією США. Жанр фільму – політико-пригодницький. Головних героїв троє: журналістка (її гратиме моя дружина Ренате Блюме-Рід, відома радянському глядачеві як виконавиця ролі Женні Маркс у телефільмі «Карл Маркс. Молоді роки»), фоторепортер (його граю я) і ще один молодий чоловік. З різних причин і з різними цілями прибули ці троє в епіцентр подій – індіанську резервацію. Розповідаючи про їх долю і про те, що їм доводиться пережити, ми хочемо простежити процес зміни світогляду, внутрішніх переконань героїв. Отже, це буде фільм не із серії вестернів. Стрічка несе велике політичне навантаження. Хоч би за яку машкару намагався сховати своє обличчя американський імперіалізм, справжній його характер добре відомий народам. Чілі й Гренада, Сальвадор і Нікарагуа є продовженням на міжнародній арені тієї політики, яку США протягом століть провадять щодо американських індіанців. Картина розповість не лише про політичні проблеми, в ній є й кохання, яке виникає між двома головними героями. Я вважаю, що навіть звертаючись до найсерйозніших проблем сучасності, митець повинен знаходити у своєму творі місце для людських почуттів, уміти поєднати трагічне і комічне. Зйомки почнуться у вересні нинішнього року неподалік Ялти. - Діне, ваші виступи як кіносценариста і режисера – це пошуки нових форм творчого виявлення чи повна перекваліфікація, яка в майбутньому позбавить нас зустрічей з Рідом-співаком і залишиться тільки Рід-кінематографіст? - Ні-ні, - весело посміхаючись, махає рукою Дін. – Рід-співак залишається. Просто я шукаю і використовую всі можливості для того, щоб поділитися з глядачами і слухачами почуттями та думками, які у мене є. Інколи це пісня, музика, роль або сценарій, ну і в основному, звичайно, виступи. Мої ідеали виникли не на порожньому місці, в них відбивається та правда, за яку борються і йдуть на смерть люди з різним кольором шкіри. Я ж маю виняткову можливість нести цю правду мільйонам на всіх континентах. Тому вважаю за свій обов’язок говорити всіма засобами мого мистецтва те, що мушу сказати. Поступово розмова переходить у русло роздумів про роль художника-борця та особисті якості, що їх він повинен мати. Дін Рід говорить неквапливо, старанно добираючи слова, і відчувається, що ділиться він думками, давно вистражданими, викуваними в незліченних суперечках з представниками «того» мистецтва, де він сам колись починав артистичну кар’єру. Навіть у формулюваннях пробивається звернення до цих неприсутніх на нашій зустрічі опонентів. - Високий професіоналізм… Так, це необхідно. Без нього не поставиш фільму, не зіграєш ролі, не виконаєш пісні. І все-таки головне – внутрішня позиція. Класний, зроблений за всіма канонами кіномистецтва фільм, але без особистого ставлення його авторів до порушуваних проблем, залишить глядача байдужим. Автор – це фундамент твору, а якщо фундамент гнилий, то й зведена на ньому будівля довго не простоїть. З другого боку, треба ще мати сміливість, щоб не криючись, без застережень і недомовок висловити за допомогою мистецтва – а це означає, адресуючись до мільйонів, - свою думку. Правду, що стала відомою тобі, не можна приховувати. Хай часом зробиш щось неправильно, так треба знайти сили, щоб визнати власні помилки. Адже краще за все лишатися чесним із самим собою і вести боротьбу до кінця. - Діне, існує точка зору, що між політичною піснею і піснями розважального плану немає нічого спільного. Більше того, на Заході намагаються твердити, що пісні протесту не можуть розглядатися як один з видів пісенного мистецтва. Що ви думаєте з цього приводу? - Мистецтво багатопланове, воно повинне радувати і примушувати страждати, надихати на боротьбу і допомагати мріяти. Зрештою, мистецтво, надто музика, знімає напруження, дає людині сили і мужність розв’язувати особисті проблеми, створює настрій. Політична пісня, як будь-яка інша, навіть більше за будь-яку іншу, має бути привабливою для слухача, мобілізовувати його. Якщо вона залишила його байдужим – значить мети не досягнуто. Крім важливості порушуваних проблем, пісня протесту повинна відповідати найвимогливішим естетичним смакам, поєднувати в собі точно вивірену музичну оранжировку з високою виконавською майстерністю. Серед деяких діячів мистецтва побутує думка: політичну пісню не можна критикувати за погану музику й слабке виконання лише тому, що вона політична. Неправильно. Пісня протесту тільки тоді зазвучить у серцях людей, коли створена болем душі її автора. Адже й так звана розважальна пісня також проходить повз нас, якщо в ній немає цього. - Скажіть, Діне, вам часто доводиться їздити, причому ви буваєте не лише там, де зустрічі з вами чекають друзі. Дехто давно хотів би звести старі рахунки, примусити замовкнути співця свободи Діна Ріда. Чи відчували ви страх, виступаючи на мітингах у Чілі, сидячи в американській тюрмі? - Я дуже люблю життя, - усміхається Рід, потім риси його обличчя суворішають. – У мене дуже багато друзів, наприклад, у Чілі, які на власному досвіді переконалися в жорстокості й нелюдськості піночетівських катів. Я не в теорії знаю, що таке ЦРУ. В шести країнах мене намагалися сховати за грати, що не обійшлося без участі діячів з цього шпигунського відомства США. Сказати, що я не боюся, - значить сказати неправду. Та це далеко не страх перед смертю. Чи можу я відсиджуватися тут, піддавшись хвилинній слабості і відтак зрадивши власні ідеали, коли люди потребують моїх пісень? Ні, не можу. Я скептично ставлюся до тих «теоретиків-революціонерів», котрі дають поради, як діяти, а самі ніколи не беруть участі у боротьбі, не наражають своє життя на небезпеку. Я зобов’язаний бути серед тих, до кого звернені мої пісні. Бути там, де проходить фронт битви трудящих за свободу, справедливість, мир. І в цьому без особистого ризику не обійтись. А страшно чи ні – другорядне питання. …Розмова кінчається. Дін Рід з делікатності не нагадує про те, що у нього сьогодні ще багато справ. Чекають зйомки, нові зустрічі із слухачами, записи нових пісень, концерти солідарності й гастролі. Запитую наостанок: - Ваші побажання читачам журналу? - У Києві я був тричі й зберіг найтепліші спогади про місто, а головне – про чуйних, завжди готових до щирого співпереживання глядачів. Бажаю їм, як і всім радянським людям, миру, щастя, доброго почуття гумору, без якого не мислю життя. Сподіваюсь, коли ми розпочнемо зйомки у вересні 1985 року в Криму, мені випаде нагода ще раз побувати у Києві, інших містах України, зустрітися з глядачами на концертах. До нових зустрічей, дорогі друзі! Олександр ЧУРСІН, власний кореспондент «Комсомольской правды». Спеціально для «Новин кіноекрану». Берлін. ПЕВЕЦ, АКТЕР, БОРЕЦ Штрихи к портрету Дина Рида Фото Б. Градова …В жизни он такой же, каким его знают миллионы зрителей. И время, кажется, над ним не властно. Худощавый, подвижный, он излучает искрометную энергию деятельной натуры; по-мальчишечьи уперто поднимает подбородок, корда речь заходит о несправедливости, дополняя страстные слова взволнованными жестами. Вот только буйные волосы щедро посеребрила седина и гуще стала паутинка морщинок вокруг глаз, но взгляд светится уверенностью в правильности выбранного когда-то пути, которым и сегодня идет певец, актер, неутомимый борец Дин Рид. …Отец хотел, чтобы сын стал профессиональным военным, и в десять лет Дин Рид надел форму кадета военного училища. Но ему, который рано полюбил просторы родного скалистого Колорадо, были отвратительны бессмысленная шагистика, постоянная муштра. Благодаря стараниям матери мальчику удалось покинуть опостылевшие стены казармы. Он увлекся верховой ездой и вскоре стал прекрасным наездником. В двенадцатилетнем возрасте впервые взял в руки гитару, начал выступать во время каникул как всадник и певец на разных местных праздниках. Так вызрело желание попробовать свои силы на творческом поприще. Двадцатилетний Рид отправляется в Голливуд. Первые пробные записи принесли успех и контракт с фирмой грамзаписи. Параллельно он снимается в кино. Превосходные внешние данные, богатый голос обещали новичку стремительное восхождение на Олимп голливудского шоу-бизнеса. Первая долгоиграющая пластинка поставила имя Дина в один ряд с такими звездами того времени, как Элвис Пресли, Пол Анка, Фрэнк Синатра, Клифф Ричард. От предложений выступить с концертом, сняться в новом фильме не было отбоя. Казалось, впереди блестящая карьера звезды, обожание поклонников, выгодные контракты. Но все это не для упертого мальчишки, который постиг искусство укрощения необъезженного скакуна на горных колорадских ранчо. Гастроли по странам Латинской Америки стали политическими университетами для молодого певца. Тут он лицом к лицу столкнулся с бесчеловечностью диктаторских режимов – преданных вассалов империализма США, увидел в действии политику «большой дубинки» янки и бесстыдное разграбление национальных богатств, которым занимались американские монополии в Чили и Бразилии, Аргентине и Перу. С тех пор в его жизни произошел коренной перелом. Подспудно вызревало осознание необходимости борьбы против деспотии, угнетения; пока что это было только эмоциональное возмущение наглыми действиями американской дипломатии, завуалированными разглагольствованиями о «демократии, свободе, равноправии». Рид ищет свой путь, появляются новые друзья – те, кто, рискуя жизнью, ведет политическую борьбу. Так, отказавшись от карьеры «идола» эстрады и кино, которая обещала легкую жизнь, он начинает наполненное опасностями восхождение на другой Олимп – правды, беззаветного служения идеалам свободы. Всю силу своего таланта художник приносит на ее алтарь. Месть со стороны власть имущих не заставила себя ждать. За поездку на гастроли в Советский Союз (1966 г.) аргентинская военщина выслала Дина Рида из страны. Выступления против кровавой войны во Вьетнаме и других преступлений американского империализма закрыли ему дорогу на родину. Имя Дина Рида было занесено в США в черные списки. Весь мир узнал о самоотверженном поступке певца, который, придя к воротам американского посольства в Чили, начал стирать американский флаг. Потом были многочисленные выступления перед студентами, горняками, были аресты, отказы в визах – жизнь, наполненная до краев борьбой. Буржуазная пресса и владельцы индустрии развлечений силились, да и сегодня силятся, вытравить из народной памяти имя Дина Рида, распространяют о нем ложь. Не вышло и не выйдет. Отказавшись от него как от певца и актера, лишив возможности записывать песни и сниматься в кино, они думали, что так удастся заставить Рида замолчать. Снова просчет. Он снялся в восемнадцати фильмах и две ленты сделал самостоятельно как режиссер («Эль Кантор» («Певец») о чилийском поэте Викторе Хара, зверски убитом хунтой Пиночета, и «Пой, ковбой, пой!»), записал полтора десятка долгоиграющих пластинок. Мы встретились с Дином Ридом у него дома, в живописном пригороде Берлина. С 1972 года певец живет в ГДР, хотя очень трудно назвать его образ жизни оседлым. Постоянные разъезды длятся и несколько дней, и несколько месяцев. А география их такова, что только на глобусе можно проследить маршрут – от БАМа до Буэнос-Айреса. Трижды нам приходилось откладывать дату встречи, пока однажды Дин не позвонил сам. «Приезжай! Есть относительно свободный часок». Мы сидим в уютной гостиной, где только гитара напоминает о профессии хозяина. - Недавно записал пластинку песен, которые исполняю на немецком языке. Это результат сотрудничества с композиторами ГДР, - рассказывает Дин Рид. Диск называется «Любовь, которая остается». Я всегда с большим удовольствием пел песни о любви, однако должен сказать, что в моем понимании любовь – очень емкое, многогранное понятие. Есть любовь к матери, к родине, а есть любовь к выбранному делу. Для меня – это преданность идеалам, за которые борюсь. Задумавшись на мгновение, Дин продолжает: - Я по натуре романтик и попробовал в этих песнях проявить личное восприятие мира, в котором надо быть и мечтателем и борцом, уметь веселиться и быть способным не на фальшивое, словесное, а настоящее человеческое сострадание, сопереживание, сочувствие… Сейчас работаю над записью двух новых песен, посвященных Всемирному фестивалю молодежи и студентов в Москве. Одна из них называется «Мечтатель», вторая – «Вместе». Надеюсь исполнить из в Москве на русском, английском и немецком языках. Спрашиваю о кино. В последних двух фильмах Рид выступил сразу как сценарист, режиссер и актер. Сейчас идет активная подготовительная работа к съемкам новой ленты, в которой Дин снова выступит в нескольких творческих амплуа. Прошу рассказать о замысле подробнее. - Фильм, который будет создан совместными усилиями кинематографистов Германской Демократической Республики и Рижской киностудии, посвящен самоотверженной борьбе американских индейцев за свои права в наши дни. В основу положены реальные события восстания индейцев в Вундед Ни 1973 года, когда доведенный до отчаяния своим бесправным положением и жизнью в резервации коренной народ американского континента взялся за оружие и вступил в неравную схватку с армией США. Жанр фильма – политико-приключенческий. Главных героев трое: журналистка (ее сыграет моя жена Ренате Блюме-Рид, известная советскому зрителю как исполнительница роли Женни Маркс в телефильме «Карл Маркс. Молодые годы»), фоторепортер (его играю я) и еще один молодой человек. По разным причинам и с разными целями прибыли эти трое в эпицентр событий – индейскую резервацию. Рассказывая об их судьбе и о том, что им доводится пережить, мы хотим проследить процесс изменения мировоззрения, внутренних убеждений героев. Итак, это будет фильм не из серии вестернов. Лента несет значительную политическую нагрузку. Хоть бы за какую маску ни пытался спрятать свое обличье американский империализм, настоящий его характер хорошо известен народам. Чили и Гренада, Сальвадор и Никарагуа являются продолжением на международной арене той политики, которую США на протяжении столетий ведет по отношению к американским индейцам. Картина расскажет не только о политических проблемах, в ней есть любовь, которая возникает между двумя главными героями. Я считаю, что даже обращаясь к самым серьезным проблемам современности, художник должен находить в своем произведении место для человеческих чувств, уметь соединить трагическое и комическое. Съемки начнутся в сентябре нынешнего года недалеко от Ялты. - Дин, ваши выступления как киносценариста и режиссера – это поиск новых форм творческого проявления или полная переквалификация, которая в будущем лишит нас встреч с Ридом-певцом и останется только Рид-кинематографист? - Нет-нет, - весело улыбаясь, машет рукою Дин. – Рид-певец остается. Просто я ищу и использую все возможности для того, чтобы поделиться со зрителями и слушателями чувствами и мыслями, которые у меня есть. Иногда это песня, музыка, роль или сценарий, ну и в основном, конечно, выступления. Мои идеалы возникли не на пустом месте, в них отражается та правда, за которую борются и идут на смерть люди с разным цветом кожи. Я же имею исключительную возможность нести эту правду миллионам на всех континентах. Поэтому считаю своей обязанностью говорить всеми средствами моего искусства то, что должен сказать. Постепенно разговор переходит в русло размышлений о роли художника-борца и личные качества, которыми он должен обладать. Дин Рид говорит неторопливо, старательно подбирая слова, и чувствуется, что делится он мыслями, давно выстраданными, выкованными в бесчисленных спорах с представителями «того» искусства, где он сам когда-то начинал артистическую карьеру. Даже в формулировках слышится обращение к этим отсутствующим на нашей встрече оппонентам. - Высокий профессионализм… Да, это необходимо. Без него не поставишь фильма, не сыграешь роли, не исполнишь песни. И все-таки главное – внутренняя позиция. Классный, сделанный по всем канонам киноискусства фильм, но без личного отношения его авторов к затронутым проблемам, оставит зрителя равнодушным. Автор – это фундамент произведения, а если фундамент гнилой, то и построенное на нем здание долго не простоит. С другой стороны, нужно еще иметь смелость, чтобы не скрываясь, без оговорок и недомолвок высказать с помощью искусства – а это значит, адресуясь к миллионам, - свою мысль. Правду, которая стала известна тебе, нельзя скрывать. Пускай иногда сделаешь что-то неправильно, так нужно найти силы, чтобы признать собственные ошибки. Ведь лучше всего оставаться честным с самим собой и вести борьбу до конца. - Дин, существует точка зрения, что между политической песней и песнями развлекательного плана нет ничего общего. Больше того, на Западе пытаются утверждать, что песни протеста не могут рассматриваться как один из видов песенного искусства. Что вы думаете по этому поводу? - Искусство многопланово, оно должно радовать и заставлять страдать, вдохновлять на борьбу и помогать мечтать. В конце концов, искусство, особенно музыка, снимает напряжение, дает человеку силы и мужество решать личные проблемы, создает настроение. Политическая песня, как и любая другая, даже более, чем какая-либо другая, должна быть привлекательной для слушателя, мобилизовать его. Если она оставляет его равнодушным – значит цель не достигнута. Кроме важности затрагиваемых проблем, песня протеста должна отвечать самым требовательным эстетическим вкусам, соединять в себе точно выверенную музыкальную аранжировку с высоким исполнительским мастерством. Среди некоторых деятелей искусства бытует мысль: политическую песню нельзя критиковать за плохую музыку и слабое исполнение только потому, что она политическая. Неправильно. Песня протеста только тогда зазвучит в сердцах людей, когда создана болью души ее автора. Ведь и так называемая развлекательная песня также проходит мимо нас, если в ней нет этого. - Скажите, Дин, вам часто приходится ездить, причем вы бываете не только там, где встречи с вами ждут друзья. Кое-кто давно хотел бы свести старые счеты, заставить замолчать певца свободы Дина Рида. Испытывали ли вы страх, выступая на митингах в Чили, сидя в американской тюрьме? - Я очень люблю жизнь, - улыбается Рид, потом черты его лица становятся суровее. – У меня очень много друзей, например, в Чили, которые на собственном опыте убедились в жестокости и бесчеловечности пиночетовских палачей. Я не в теории знаю, что такое ЦРУ. В шести странах меня пытались спрятать за решетку, что не обошлось без участия деятелей из этого шпионского ведомства США. Сказать, что я не боюсь, - значит сказать неправду. Но это далеко не страх перед смертью. Могу ли я отсиживаться тут, поддавшись минутной слабости и затем предав собственные идеалы, когда людям необходимы мои песни? Нет, не могу. Я скептически отношусь к тем «теоретикам-революционерам», которые дают советы, как действовать, а сами никогда не принимают участия в борьбе, не ставят свою жизнь в опасность. Я обязан быть среди тех, к кому обращены мои песни. Быть там, где проходит фронт битвы трудящихся за свободу, справедливость, мир. И в этом без личного риска не обойтись. А страшно или нет – второстепенный вопрос. …Разговор заканчивается. Дин Рид из-за деликатности не напоминает о том, что у него сегодня еще много дел. Ждут съемки, новые встречи со слушателями, записи новых песен, концерты солидарности и гастроли. Спрашиваю напоследок: - Ваши пожелания читателям журнала? - В Киеве я бывал трижды и сохранил самые теплые воспоминания о городе, а главное – о чутких, всегда готовых к искреннему сопереживанию зрителях. Желаю им, как и всем советским людям, мира, счастья, хорошего чувства юмора, без которого не мыслю своей жизни. Надеюсь, когда мы начнем съемки в сентябре 1985 года в Крыму, мне выпадет возможность еще раз побывать в Киеве, других городах Украины, встретиться со зрителями на концертах. До новых встреч, дорогие друзья! Александр ЧУРСИН, Собственный корреспондент «Комсомольской правды». Специально для «Новин кіноекрану». Берлин.